Європейські вирізки у колекції О.М.Петриченка: різноманітність видів

Історіко-художній музей м.Домодєдово (Росія, Московська область)

Ася Олексіївна Петриченко –
хранитель колекції історико-художнього
музею м. Домодєдово (Росія, Московська область)

   В історико-художньому музеї міста Домодєдово Московської області, крім історико-краєзнавчої та художньої, з 2005 р. розгорнута експозиція з історії художньої вирізки народів світу. Основою цієї представницької, яскравої і єдиної в Росії експозиції є приватна колекція Олексія Максимовича Петриченка (1911-1996), видатного вченого-ливарника, доктора технічних наук, академіка України, заслуженого діяча наук України.

Його колекція – одна з найбільших у світі і містить більш ніж 4 тис. робіт майстрів з різних країн. Однак унікальність зібрання не тільки і не стільки у великій кількості екземплярів, як у складі колекції, що має зразки всіх сучасних типів і різновидів вирізок, роботи майстрів різних шкіл і напрямів. Це дає можливість у рамках колекції простежити розвиток мистецтва вирізки і порівняти прийоми і методи вирізання, використовувані в різних країнах.

  У зібранні представлені роботи, що належать до всіх трьох груп, на які, як правило,  поділяють вирізки залежно від композиції – орнаментально-декоративні, сюжетно-предметні і силуетні. Для Західної Європи найбільш характерними є силуетні жанрові зображення або пейзажі та ілюстративно-силуетні вирізки, що спершу відображали релігійні і побутові теми. Надалі такими вирізками ілюстрували книги, нині вони є неодмінним атрибутом Різдва або Великодня, наприклад, у Скандинавії. Силуетні образи майже завжди реалістичні, тому їх зображення вимагає певного рівня володіння малюнком.

   Мистецтво силуету має свою специфіку і закони, про що пише В. Панов в брошурі "Мистецтво силуету: Поради початківцям" (М.2005, с.32): "Тут немає вседозволеності, силует вимагає стилізованої композиції і одномасштабності, ретельного відбору деталей і особливого ставлення до ритму. Однією з головних особливостей силуету є вимога зображувати фігури профільно". У зібранні є силуетні картинки німецьких майстрів, силуетні різдвяні прикраси з Данії. З російських майстрів можна назвати Віктора Миколайовича Жукова (1928-1988, економіст, кандидат економічних наук з Москви), який створив близько 2000 унікальних силуетних мініатюр і сюжетних композицій.

   В силу особистих уподобань О. М. Петриченка найбільшу частину колекції посідають орнаментальні і декоративні сюжетно-предметні групи, найбільш характерні для Східної Європи. Їх ще називають народними вирізками, тому що вони не тільки створюються народними майстрами, але і мають чіткі національні риси. На відміну від силуету, в народних вирізках немає жодних обмежень, в них проявляється невичерпна фантазія народних художників. Мотиви візерунків з паперу склалися під впливом і в тісному зв'язку з іншими видами художньої творчості. Народні майстри, які володіють зазвичай різними ремеслами, вільно переносять візерунки або їх елементи з одного виду мистецтва в інший. Єдність орнаментальної системи випливає, найімовірніше, з єдиного в минулому джерела візерунків – знаків-символів, знаків-оберегів, які до нашого часу не донесли свого первісного значення, але, водночас, збереглися як певний національний штрих-код. Як яскравий приклад можна навести вирізки нанайської художниці Наталії Дігор. Стилізоване зображення морди тигра і орнамент повторюють різьбу на ритуальному камені – севені, що йде корінням в неолітичну культуру.

   На початку 80-х років минулого століття окреслилися три шляхи розвитку мистецтва вирізання. Перший шлях пов'язаний з народними майстрами, що працюють в традиційних центрах вирізування; другий – творчість самодіяльних художників-аматорів і третій – творчість професійних художників, які шукають в мистецтві вирізки можливість проявити свій талант у новій сфері.

   Магістральним шляхом виступає перший – творчість народних майстрів, як носіїв старовинних традицій, так і новаторів, які створюють нові теми і образи, співзвучні епосі. Традиційна українська школа представлена в колекції роботами Є. М. Гринюк і П. П. Липчук (с. Торговиця Івано-Франківської обл.), О. В. Салюка (с. Саїнка Вінницької обл.), М. О. Руденко (с. Слобода-Ярошевська Вінницької обл.) і В. Ф. Васильєвої (Вінниця).

   У витинанок Євдокії Михайлівни Гринюк (1913) і Параски Петрівни Липчук (1913) – найбільш архаїчна форма орнаменту, що складається з невибагливих геометричних фігур, які мають давні характерні назви – "стрічка", "хвиля", "стрілка", "косички", "лук" , "завитки", "куточки", "клини", "баранячі ріжки", "ромбики", "листочки". В організації їх елементів і мотивів основними є ритм і симетрія.

   Найпростіша рапортна структура – одновісна дзеркально-симетрична, на основі якої будували традиційне Дерево життя. Цей древній символ відомий у багатьох країнах від Мезоамерики аж до далекого Китаю, і з язичницьких часів він у поєднанні з птахами, кіньми, фігурами людей мав низку магічних значень. Дерево життя ніколи не зображували реалістично, а таким же узагальненим символом, як і весь орнаментальний світ образів народного мистецтва. Майстер Олександр Васильович Салюк (1922) зробив основним мотивом своєї творчості зображення саме Дерева життя. У його роботах композиція дерева представлена в декількох ускладнених, багатофігурних варіантах – дерево з птахами, дерево з фігурками людей і тварин, дерево з птахами і тваринами і т.д. Його витинанкам властива ваговитість, щільність, навіть силуетність, що нагадує просічене залізо, карбовані або ковані оклади скринь, дверні петлі і замки.

   Більшість витинанок Валентини Федорівни Васильєвої (1900-1985) та Марії Оксентівни Руденко (1915-2003) відображає багатство форм рослинного і тваринного світу; виконані вони на основі народного витинання з використанням дзеркальної і центрально-осьової симетрії. Їм властива компактність, ювелірність і гранична графічність, мереживне виконання малюнка, особлива стилізація і багата фантазія. Обидві майстрині створили сотні неповторюваних витинанок, постійно переходячи в своїй творчості від рослинних елементів до тематичних і сюжетних витинанок на сучасні теми або як ілюстрації до народних пісень, від ритмічних хороводів до серветок з геометричними візерунками, від симетричних композицій до асиметричних. У обох важливе місце посідають різноманітні букети у вазах, статично-декоративні, вирішені на основі дзеркальної симетрії, що безсумнівно походять від мотиву Дерева життя.

   Яскраві представники і законодавці сучасної литовської школи – народні майстри Юлія Даніляускене і Нієле Юренене (Вільнюс).