Паперові прикраси в колекції

Національного музею архітектури та побуту України

 Ніна Зозуля

     Всередині ХІХ століття поряд з настінним малюванням, в таких регіонах України, як Наддніпрянщина, Поділля, Слобожанщина, Південь, окремих районах Карпат у побуті українців  значне місце займали хатні прикраси об’ємно-просторового  рішення: «павуки», «квітки», «голуби», витинанки. Особливо  значного поширення набувають витинанки, що було зумовлено і розвитком самої хати (з’являються хати на дві половини, хати-світлиці).

    На Поділлі витинанка дожила до наших днів. Традиційно склалося  так, що в цьому регіоні України, порівняно з східною частиною до середини ХХ століття рушник, як хатня прикраса, використовувалася мало. Здавна тут основним видом прикрашування  хати було малювання, сухі та живі квіти, а пізніше з’явилися й витинанки. Найчастіше хату прибирали перед Різдвом, Великоднем, Трійцею. Гарну витинанку не кожен міг вирізати, їх могли замовляти майстрам, а то й купувати на ярмарках.

   Матеріалом для витинанок слугував глянцевий кольоровий папір. Основні мотиви витинанок – довколишній світ: квіти, дерева, зображення людей та тварин, птахів. Розміщували витинанки на печах, стінах, сволоках тощо. Залежно від місцевої традиції вони були монохромні та поліхромні. 

    До наших днів  давніх витинанок збереглося порівняно мало. Найбільші колекції зберігаються в музеях Києва, Санкт-Петербурга, Львова.

    Паперові квіти виготовляли з кольорового жатого, папіросного паперу, стружок. Їх в основному купували в окремих майстрів на ярмарках чи базарах. Ними оздоблювали ікони, сволоки, робили гірлянди по стінах. «Павуки» робили з соломи та кольорового паперу. В основному підвішували їх до стелі чи сволока.

    Всі дослідники матеріальної та духовної народної культури першої половини ХХ століття підкреслювали, що у внутрішньому оздобленні та обладнанні хати все композиційно тісно сполучене. Вжиткові речі з виробами суто декоративного оздоблювального значення разом створюють одну кольорову гаму.

     Так, роблячи всілякі підводки в хаті, селянки крім утилітарного моменту, мали їх і за оздобу, бо вони виконували цю роботу дуже дбайливо. Пильно стежили, щоб лінії, що розділяли різно забарвлені площини, були рівнесенькими, щоб орнаментальні смуги, які закінчують забарвлені площини, були однакової ширини. І на селі звичайно знали «у якої молодиці ловко підведена хата» [1.с.7] 

    Тому перед нами, авторами як інтер’єрів, так і екстер’єрів, стояло завдання не тільки документально і правдиво їх відтворити, а й створити цілісний художній образ. І одним з найкращих підтверджень того, що нам певною мірою це вдалося, є слова відвідувачів: «А що, тут люди живуть?».

     Хоч в даний час важко це все підтримувати. Немає тих різних глин, які ми колись привозили з сіл, бо «глиниська занехаяли»; немає кольорового глянцевого паперу, який колись купами лежав на прилавках магазинів. А з нього різали витинанки, бо він зручний у користуванні, коли його клеїти по стінах. Зникли і стружки, і жатий папір.
Всі ці оздоби з паперу,  та намальовані глинами довго не зберігаються. Їх необхідно постійно поновлювати.

      В кожному інтер’єрі експозиції «Поділля» відтворені хатні оздоби в комплексі. Наприклад, хата із с. Кадиївці Кам'янець-Подільського району з. Придністрянщини. У малій хаті діючого інтер’єру відтворено експозицію кінця ХІХ ст. Тут стара піч з лежанкою оздоблена розписом, у великій хаті – піч вже оздоблена витинанками. Квітки для фризу та півні на комин (на замовлення автора) виконала у 1978 році М.А. Руденко - відомий народний майстер  Поділля. 

    За основу сюжету вона взяла вирізьбленого півня на шафці мисника, що його виконав місцевий майстер. Над стилізованим «вазоном», що складається з «ринки» та двох квіток-розеток зображений півень. Внизу гілка. По боках – два вазони, які зовні схожі на два рельєфні ліплені вазони по боках від вхідних дверей. Різьба на миснику у вигляді ромбів співзвучна з витинанками, які ми бачимо у фондових та архівних колекціях, у друкованих виданнях та матеріалах польових досліджень.

     Круглі квітки-розетки на мальованій скрині, на вовняному підвіконнику, на дверях мисника зливаються в єдиний ритм та підсилюються круглими лампою та лампадкою.
Сволок природного кольору, поперечні сволочки, мисник, лави, припічки печей, жердки, ослін – це єдиний ансамбль. Всі предмети створюють образ селянського інтер’єра кінця ХІХ – поч. ХХ століття з усіма його загальноукраїнськими та місцевими ознаками.

    Працівниками відділу на Поділля за 40 років було проведено сотні польових експедицій. Збиралися експонати для створення діючої експозиції та формувалася фондова колекція. Одночасно з предметами побуту ми збирали і твори народного мистецтва, зокрема, витинанки та інші види хатніх прикрас. Записували відомості про техніку та технологію їх виготовлення.

    У колекції Музею зберігається біля 150 зразків витинанок з Поділля. Це – роботи майстрів з Вінничини, придбані у 70-90-х роках ХХ століття. Найбільше творів родини Салюків із с. Саїнка Могилів-Подільського району (на даний час Чернівецький район). Їх кількість  95 одиниць. 

     У сім'ї витинали всі: від батька до дочок. Творам цих авторів властиві традиційність і новаторський пошук. Найбільш вдалі їх композиції – це «дерева», «птахи», «розетки» (фото 1)

      Ці твори найбільше пов’язані з традиційними настінними витинанками.  У техніці виготовлення вони були  менш ажурні, через їх функціональні властивості. Ажурні витинанки тонкої роботи – це вже вплив часу і призначення, бо вони набувають чисто виставкових форм.

    Крім таких творів в колекції родини Салюків є також витинанки і для оздоби хати, це:
1.    Салюк Анастасія Мефодіївна – «Прикраса стін», НД 1452.
2.    Салюк Олександр -  «Витинанка для вікна», НД 1436.
3.    Кушнір Анастасія Петрівна – 
•    «Украса хати», 1971 р.,  НД 1400;
•    «Украса сволока», 1971 р., НД 1403; 
•    «Украса на вікна», 1972 р., НД 1410; 
•    «Украса вікон», 1970 р., НД 1415.
4.    Салюк Валентина Олексіївна  «Украса на вікна» 1972 р.,  НД 1412. 
   У колекції музею є також роботи (18 штук) Марії Руденко (1915-2003 р.р.) заслуженого працівника культури із с. Слобода Яришівська Могилів-Подільського району.

    Кольори її витинанок в основному: чорні, червоні, жовті, сині, зелені. Характерна їх риса  – ажурність, мотиви орнаменту – квіти, дерева, птахи, антропоморфні фігури тощо. Особливо витончені, ніжні, ніби пронизані світлом, її букети (фото 2).

    Ця жінка дуже любила людей, природу, все що її оточувало. Вона в молодості створила ансамбль «Горлиця», керувала ним усе життя.

     Марія Авксентіївна радо ділилася своїми знаннями не тільки в себе в районі, а й приїжджала, починаючи з 1978 року аж до початку 90-х років, на музейні свята. Вона завжди збирала біля себе велику кількість відвідувачів Музею, і за кілька хвилин із її рук, на очах присутніх, з’являлася витинанка. На питання: «Хто навчив її такого мистецтва?» розповідала: «Моя бабуся ліпила витинанки на комині, на сволоці. А на образах вони були з тонкого паперу – вирізані ажурні узори, які наклеювались на кольоровий папір – рушники».

     Марія Авксентіївна згадувала, що був період, коли про витинанки забули. Сама вона почала активно працювати в цьому жанрі на початку 70-х років ХХ століття. Майстриня з гордістю згадувала, як на святі в Музеї влітку 1978 року відвідувачі захоплювалися її роботами. Придбані її витинанки потрапили до Канади, США, Куби.

   Валентина Доброміж з Канади настільки захопилася її витинанками, що рада була б віддати і дорогі речі: «Я б Вам канадську хустку прислала, якби Ви мені прислали пару витинанок». І таки прислала, і не тільки хустки, а й шубу.

     Відомо, що окремі народні майстри наділені вмінням творити в кількох видах мистецтва. До таких належить Марія Василівна Гоцуляк із міста Могилів-Подільський. Вона успішно працює в жанрі витинанки, живопису, вишивки, писанкарства. В музейній колекції зразки її витинанок налічують 8 одиниць (фото 3).

     Марія Василівна Гоцуляк – член Національної Спілки майстрів України, член Національної спілки журналістів України, лауреат премії імені Івана Огієнка, авторка поетичної збірки «Вечірня елегія». Вона була організатором і першим директором Могилів-Подільського будинку народної творчості, а нині очолює районний музей етнографії та народного мистецтва ім. Марії Руденко.

     Марія Василівна пишається, що вона є ученицею Марії Руденко. Про свій перший урок з витинанок вона каже так: «Витинанку вперше побачила, мабуть, тоді, коли мене лютневої днини прийняла на світ Божий повитуха, баба Марія. Бо куди ж, як не у вікно, могло спрямувати свій погляд таке допитливе дитя, як я? А над тим вікном – пожовкла фіранка, витята моєю матінкою зі звичайної газети. Другий погляд був адресований печі, звідки пахло смачним бабусиним борщем. А на комині тієї печі – витяті з кольорового паперу півники й сонечко» [3 с. 8]

Через багато років Марія Гоцуляк захопилася витинанками  після знайомства з роботами М.Руденко. 

     Безумовно, творити витинанки допомагає її освіта, обізнаність з іншими видами народного мистецтва, а тому тематика її робіт досить широка, торкається не тільки навколишнього світу, а й передає жанрові сцени з народного побуту, зокрема обрядів. Цінуючи цей вид мистецтва, Марія Гоцуляк дбає про його популяризацію, сама є учасником свят народних майстрів, учасником виставок, друкує публікації у різних виданнях.

   Придністровський край наділив багатогранною творчістю майстриню Городинську Оксану Василівну (1964 р. н.), що живе і працює в Могилів-Подільському. Оксана Василівна очолює будинок народної творчості, член літературного об’єднання «Веселка Дністрова», член Національної Спілки народних майстрів України. Працює в жанрі живопису, витинанки, писанкарства, вишивки. Вона є одним з організаторів свята народного мистецтва «Українська витинанка».

   Городинська О. також вважає своєю вчителькою М.Руденко. «Тільки після знайомства з М.А. Руденко зрозуміла, що не витинати вже не зможу» [2].

    Як і Гоцуляк М.В.,  Оксана Василівна також бере участь у музейних святах. Роботи її зберігаються у фондовій колекції, виконані вони в народних традиціях (фото 4, 5 ).
Про таку хатню прикрасу, як «павук» поетично і самобутньо описав  Коваль Іван Дмитрович (1946 – 2000р.р.) із с. Кирнасівка Тульчинського району Вінницької області.
Самодіяльний художник, який з 3-х років був нерухомий і жодного дня не був у школі. На замовлення автора виконав 89 акварелей. У своїх листах до автора він коротко анотував свої роботи. У двох акварелях: «Чіпляют павука» і «Дівочі покої з настельними павуками» він намалював «павука», яким дівчата прибирають селянську хату. Так як Іван Дмитрович, був художником-самоучкою, так і в грамоті він був самоуком, то в нього збереглася і в письмі народна мова. Тому подаємо його коментар без змін: «Чіпляють павука. Ця робота виконана по пам’яті мого дитинства. Коли в родині виготовили настельного павука і почали його чіпляти, то в нас тодішніх дітей, у хаті панувало якесь радісне свято. Адже причеплений до стелі павук красувався різними кольорами на усю хату».

   «Ви запитуєте з чого робили павука. Ну якщо звіритись з сьогоднашним днем, то можна сказати, просто з мелочей, но тоді було трудніше. А робилося це так – шукали різну білу бумагу, навіть у хід ішли газети, і після того, як викрасили валівці для ряден, красили різнокольорову бумагу, і з неї вирізували різні звеня для павука. В хід проходила також пшенична солома і нитки. А зроблений один павук у дівочих покоях міг жити п’ять років, а після цього строку нового міняли.

   «Посередині (павука авт.) робилася велика квітка, а по краях кожного щупальця чіплялася менша квітка. Одна низка – одна нитка. Низки робили хто скільки хотів, робили і п'ятнадцять, і двадцять. Говорили, чим густіший павук, тим кращий. Чіпляли в одній хаті два павуки, тому що стелю перетинав у більшості хатів сволок, а як воно виглядало, це показано у роботі «Дівочі покої з підстельним павуком» .

    «У роботі «Дівочі покої з павуком» ви запитуєте над дверима намальовані гиндики – що це значить, і звідки це? Такі гиндики трафаретним способом вирізав із бляхи мій дід, а мамин батько «Тато». Він був на всі руки майстером. Він був і ковалем, і бляхарем і плотніком і простим роботніком. До нього сходилося все село, для різних заказів. Такі індики він вирізував і викрашував багатьом заказникам. Но вирізував не тільки індики, но і голубів, і совів, хто що любив. Потім все це прибивалося на дощечки і чіплялося над дверима чи в інших підходящих місцях. Такі вирізки з бляхи любимих птиць приносили велику радість людям».

    «А так як у дівочих покоях не було печі, то де виявлялася вільна стінка, то все щось чіпляли, що до розцьвітковування сволока й мисника, то все вирізалося з кольорової бумаги і наклеювалося».

   Крім згаданих акварелей, зразок «павука» зберігається у фондовій колекції – НД 8559.

   Таким чином, підсумовуючи можна сказати, що переважна більшість районів Поділля, мало використовували як прикрасу рушники, що поряд із настінним малюванням в кінці ХІХ початку ХХ століття витинанки, аймають значне місце в оздобленні селянської хати. 

    По деяких селах прикраси з кольорового паперу дожили і до сьогодні, принаймні, частково.

     Матеріали польових досліджень та сучасних публікацій свідчать, що такий вид народного мистецтва як витинанки, зокрема на східному Поділлі після деяких років занепаду, почав відроджуватися з 70-х років ХХ століття.

Стаття "Паперові прикраси..." була надрукована на сайті "Музей у Пирогові"     hhttp://pyrohiv.com.ua/ua/textpages/read/1/pro-muzej Публікація на сайті "Українська витинанка" погоджена з адміністрацією сайту.