Далекий, близький Сургут

З 7 по 21 грудня у місті Сургут (Росія) відбулася виставка витинанки члена НСМНМУ Тараса Крамаренка.
Пропонуємо дуже цікаву розповідь про ці події самого автора. 

"Ой вы, гости-господа,
Долго ль ездили? куда?
Ладно ль за морем иль худо?
И какое в свете чудо?"
А.С.Пушкин. Сказка о царе Салтане.

     Десь так уявляв собі О.Пушкін інтерв’ю в старослов’янському інформаційному просторі. Напевно, з того часу нічого по суті не змінилося: читач (слухач чи то глядач ТВ), як і раніше, хоче знати щось новеньке, тим більш дивне.

     Моє творче відрядження в Сургут само по собі із ряду дивних, якщо взяти до уваги, що ще влітку я про це і не мріяв. Проте діалектика життя стверджує, що будь-яка подія є результат ланцюжка закономірних випадковостей. Цей ланцюжок, правда, укріплений добрими і дружніми відносинами, творчою дружбою, людським спілкуванням. Якщо коротко, то можна сказати так: участь у Міжнародному проекті Львівської академії мистецтв «Екологічний ракурс», особиста співпраця з доцентом академії , художником , автором та організатором проекту Зеновією Михайлівною Шульгою, очне та заочне знайомство з яскравими особистостями з далекого Сибіру стали визначальними в появі можливості даної поїздки.

   При підготовці до поїздки ряд питань викликали турботу. Серед них: творче (як приймуть мною представлене мистецтво), мовне (наскільки я буду комфортно почуватися в російськомовному середовищі, бо відсутність практики позначається на швидкості мови та добору потрібних слів, знаю з поїздки в Грузію), а також побутове (як я зможу адаптуватися до «прославлених» сибірських морозів).

   Забігаючи наперед скажу: диво сталося, а може, це і не диво. У всіх «тривожних» питаннях я отримав неочікувану приємну відповідь. Але про все по черзі.

   З перших кроків по землі давньої Югри стало зрозуміло, що в мовному спілкуванні я завжди матиму відпочинок. Лише на офіційних зустрічах та заняттях з витинанки мова була російською. В інших випадках можна було говорити українською. Тебе розуміли, а ще приємніше - тобі нею відповідали. Нас зустрічала землячка, родом з м. Умані – Ксенія Ковальчук, методист етномистецького центру «Старий Сургут» рідними і щирими словами: « Ну, як , друзі, добралися?» На що ми правдиво відповіли: «Добре!»

    Сургут (неофіційна нафтовидобувна столиця Росії) - сучасне процвітаюче місто з широкими вулицями, парками, площами, з розвинутою інфраструктурою торгівельних, культурних, освітніх закладів. В нічний час ( а ніч у цю пору є довшою , ніж у нас) добре освітлене. Статус міста воно набуло не так і давно, десь 40 років тому. Ще в шістдесятих роках минулого століття Сургут був промисловим поселенням, помешкання були в основному барачного типу, виробничі об’єкти, нафтогазовидобувні та переробні структури тощо. Доречно відмітити те, що за твердженням всіх, хто відвідує Сургут, сніг в місті, не кажу про тайгові околиці, є надзвичайно білим і чистим. Сьогодні населення міста складає 324 000 мешканців.

   Моя виставка не була самотньою серед інших притаманних великому місту подій. Адже вона складала планову культурно- мистецьку акцію в ряді інших заходів, присвячених десятилітньому ювілею автономної культурної організації «Український культурний центр». Ця громадська некомерційна структура об’єднує велику кількість громадян Російської федерації , українців за походженням, які залишилися серцем і душею вірними своїй українській землі. Потужна українська діаспора створила міцне національне осердя , що гуртує навколо себе українців та всіх поціновувачів української культури , а також інші дружні національні об’єднання.

   Виставка проходила з 7 по 21 грудня в Центрі молодіжних культурних ініціатив «Порт», у сучасній виставковій залі. Виставкове оснащення, освітлення , медіа забезпечення - все це говорило про рівень даного закладу та повагу до гостя з України. Молодий (за віком) колектив центру з розумінням і терпінням надав необхідну допомогу в розгортанні експозиції. Приємно відмітити, що був ряд неочікуваних сюрпризів у ході відкриття виставки. Це, звичайно, участь у відкритті виставки Генерального консула України в Хати-Мансійському окрузі В.І.Бондаленка, директора автономної некомерційної організації «Український центр» О.Пухальської, голови Ради НКА «Українська родина» М.Ганущака, інших відомих та поважних гостей з адміністрації міста, ансамблю української народної пісні «Купава» та інших людей, сповнених непідробним інтересом до цієї «дивної» української витинанки.

   До речі зазначу, що в російській мові немає прямого лексичного відповідника до назви даного виду мистецтва - витинанки. Вони послуговуються словами "вирізанка»," "вирізка", що, на мою думку, дещо збіднює зміст даної художньої техніки та мистецтва. Але річ не в цьому! В усіх випадках нерозуміння, про що ведеться мова (коли про витинанку), ми змушені були апелювати до характерного дитячого заняття - вирізання сніжинки. Таке було і в аеропорту на митниці, а також при спілкуванні з відвідувачами виставки. Правда й те, що для багатьох було відкриттям, якою неймовірно багатою за формою та змістом може бути мистецтво " вирізання сніжинки». Я в цьому переконався безпосередньо, під час п’яти майстер-класів з витинанки, які дав в ці дні. Щирий інтерес до вирізання з паперу привів до мене і учнів загальноосвітньої школи, і студентів місцевого коледжу російської культури ім. А.С.Знаменського, і вчителів, майстринь та просто активних мешканців міста.

    Жваве спілкування, заняття цікавою справою, невимушена творча атмосфера - все це призвело до того, що під час проведення чергової екскурсії по виставці, я спіймав себе на думці: «О, так ведь я неплохо изъясняюсь по-русски!» …
Дні , як завжди у таких творчіх відрядженнях, були завантажені "під зав’язку". Дещо збивала з пантелику і різниця у часі – 4 години. Йшли відпочивати за нашим часом, а вставали за їхнім. Тому практично неможливо було бути присутнім на всіх запланованих заходах ювілею. Все, що встиг, так це переглянути святковий концерт, взяти участь у відкритті фотовиставки «Діалог» З.Шульги, відвідати концерт симфонічного оркестру у новій місцевій філармонії у рамках проекту «Рік Маріїнського театру в Югрі», побувати в коледжі російської культури ім. А.С. Знаменського .

    Про даний заклад, який має систему освітніх новацій та технологій, варто було б поговорити окремо. Я скажу лише декілька тез про те, що мене зацікавило. Вірте - не вірте, але перша фраза, коли я побачив коледж, була : «Нам би такий коледж української культури!».

    Це добре оснащений технічно, кадрово і головне - ідейно навчальний заклад нового типу. Головна мета освітньої моделі в тому, щоб «додаткова освіта» стала основою розвитку загальної середньої освіти у спосіб звернення до нового компоненту у його змісті – національної російської культури. Мотивацією створення коледжу, за словами директора закладу,Заслуженого працівника культури РРФСР(1988р.), почесної громадянки Ханти-Мансійського автономного округа(2003р.), член-кореспондента Петровської академії наук і мистецтв К.В.Лоншакової було: « Соціально-історична ситуація в Росії в кінці ХХ - на початку ХХІ століття характеризується негативними процесами стрімкого соціального розшарування суспільства, засилля масової культури, ростом злочинності. На цьому фоні система шкільної освіти … вводить багаторівневе навчання з поділом школярів на потоки за здібностями, на «еліту» та дітей зі здібностями нижче середнього. Але стан освіти – це лише відображення системної кризи суспільства: сім'ї, правосвідомості та духовної самосвідомості нації». Створення такого закладу «дало об’єктивну можливість звернення до ідеї національно орієнтованої освіти (виділ.авт.) як шляху вирішення ключової проблеми школи – духовного самовизначення людини, що розпочинає самостійне життя».

    Тут я ставлю , як кажуть, три крапки, оскільки побачене мною - предмет серйозних роздумів, а головне - рішень на рівні державних мужів.

    Ну, і на останок про погоду. Чудовий сибірський край не випробовував нас надто серйозно. Мороз до - 25 в сухому континентальному кліматі сприймається легше, а -34 , що також було одного дня, не потурбував , оскільки громадський транспорт рухається регулярно, в приміщеннях комфортно і тепло (не має різниці чи це офіс, установа чи навчальний заклад).

    Відлітаючи додому в Україну, з приємністю подумав: « Нашого цвіту по всьому світу, і тут в Сургуті він не в’яне під тиском свідомої та несвідомої асиміляції. А цвітне потужно, барвисто, гуртуючи навколо себе справжніх друзів України. І після такого плідного для душі і розуму гостювання, не буду приховувати, захотілось приїхати сюди ще раз».