З глибин генетичної пам'яті 

Григорій Міщенко

В статті розповідається про творчість Василя Корчинського

    Життєвий і творчий шлях Василя Корчинського свідчить про те, наскільки плідною може бути праця митця, в результаті якої маємо сучасне українське образотворення. Про правильність такого шляху довели свого часу ще бойчукісти, шістдесятники, потім їхні послідовники. А тому й маємо ту підоснову, з якої беруть початок власне всі мистецькі різновиди нашого часу, за змістом і формою українські.

Василь Корчинський – один з тих, що дотримується неперервності творчого процесу, для котрого традиція завжди була і залишається духовним опертям і наснагою в реалізації творчих задумів. Професіонал неабиякого рівня, художник подивовує передовсім обсягом створеного, його самобутністю та розмаїттям. Бути довершеним у станковій картині, книжковій графіці, монументальному розпису, в декоративних композиціях – такі майстри, як В. Корчинський, рідкісне, хіба що в ренесансні часи побутуюче, явище…

    ...Ще донедавна не можна було навіть уявити, щоби з невибагливої витинанки з-під рук справжнього професіонала виходили вагомі самодостатні твори. А тому, дивлячись на витинанки В. Корчинського, переймаєшся глибоким почуттям вдячності, вдячності і до безіменних творців з народу, котрі донесли до нашого часу, ймовірно, одне з найдавніших ремесел українців. Простежуючи образний стрій виробів мистця, ми одразу зауважимо – наскільки у них збережено національну своєрідність. І в структурі орнаментики, і в знаковості, і в семантиці. Бо незрідка з-під ножиць не надто відповідального за свою працю «стиліста» бачимо химерне плетиво, орнаментика якого прибрала вигляду кітчу.

     Василь Корчинський від початку створення «своєї витинанки» бережливо ставився до традиції. Усталена тематика обумовлювала структуру композиції – лінійну ритміку, архітектоніку плям тощо. При цьому художник прагне зберегти ту ясність і простоту, притаманні витинанкам народних майстрів. Та найсуттєвішим бачиться у тому зачині – це методично і послідовно піднести витинанку, як мистецький самодостатній різновид, на таку височінь, з котрої ми, українці, пишалися б самі собою...

     Аналізуючи твори В. Корчинського умовно-фігуративного потрактування, згадаємо наразі серію до повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» (дипломна робота, 1988 рік). Вже у ній були апробовані композиційні, формотворчі, технічні засоби вкупі з символіко-метафоричним втіленням тематики і змісту повісті. Наприклад, конкретні враження від Карпат художник вирішує мовби з відстані часу, стилізуючи складові композиції, призбируючи її через центричність, статику й рівновагу. Себто, то є метафізичне розуміння часопростору Карпат.

   Не зупиняючись на ранішому етапі творення витинанок В. Корчинського, наголосимо: з нього виснувалася модерність у таких роботах, як «Великодня». Адже спочатку була «Яблунька М. Бойчука». У «Великодній», древо життя набуло космологічного трактування, що передає відчуття безміру світу, присутності в ньому всього того, що всотали ми з дитинства («Коляда, «Квітка Поділля», «Закохані», «З дитинства» та інші). Виображення цих творів бездоганне і не може не захоплювати глядача.

   Інноваційні витинанки В. Корчинського хочеться розглядати у тривалім часі, співставляти, розшифровувати, вибудовувати власні візії. То не є «реалістична подача» назви витинанок, то радше знак, символ, код – усе те структурно виважено й пропущено через візії майстра. До речі, вслухаймося і в назви витинанок: «Трипілля», «Зоряне небо», «Оберіг», «Скіф», «Сарматка», «Сварга», «Скіфський степ» – які картини вони вибудовують у нашій уяві? Звісно, ті, що присутні в довкіллі українському, в тисячолітній історії нашій, зрештою, в глибинах генетичної пам'яті. Замислюючи названі витинанки, художник закумулював у підсвідомості Час і Простір національний. То є своєрідне Послання нам усім, аби ми збагнули нарешті, з яких віків-тисячоліть береться родовід український.

    Ми свідомо уникаємо таїнств виготовлення витинанки. Зі слів пана Василя то є «надзвичайно цікава й рівночасно складна техніка». Вона вартує не лише окремого дослідження, але і академічного впровадження в учбовий процес мистецьких закладів. Ми лишень відзначимо з огляду на доробок мистця неабиякий здвиг від традиції до сучасного образотворення. Це приклад – як всупереч деяким твердженням про «несвоєчасність національного в наш час», В. Корчинський переконливо доводить сучасність у такому різновиді, як витинанка.

   До вирішення цієї настанови він ішов протягом двадцяти років. Мав перед собою і дилему: як осучаснивши витинанку, не втратити її національного забарвлення. Назвемо тільки дві роботи: «Тризуб» та «Музика» (1994). Формотворчий рівень бездоганний (устремління готики). Але якоюсь мірою то вже маргінальність знаку – сам по собі. Небезпека розчинитися у «формальних», «технічних» експериментах (без сумніву блискучих) була осягнута своєчасно. І то не стільки завдяки марнотності постмодерністського процесу в Україні, скільки завдяки тим-таки «тіням незабутих предків». А ще завдяки спогадам дитинства, пам'яті про рідне село на Вінниччині, зв'язку з рідним краєм. Усе те привело до усвідомлення того, що витинанка мусить бути також виразником духу національного.

    То була праця душі і серця, внаслідок якої з'явився унікальний, як на теперішні часи, доробок, визнаний фахівцями й глядачами в Україні та за кордоном. Виокремити з-поміж нього чи віддати перевагу чомусь, наближеному за своєю побудовою, скажімо, до витинанки «Краса життя» – неможливо. Адже й інші не поступаються своєю досконалістю. Хіба що абстрагованіші витинанки, як-от «Козацький хрест», сакралізують пам'ять про минуле, а тому такі як «Квітка Поділля», на їхньому тлі зі своєю рослинною орнаментикою, сприймаються «приземленіше» – маніфестують усе те, що пов'язане із скороминущим життям. Натомість апофеозом неперебутності світу українського є такі витинанки, як «Оберіг», «Сварга». Синкретизм криволінійної ритміки, геометричності, знаковості й символіки доведений до найвищої емоційної напруги. Лінійні проміжки, чорні й білі плями, рух по колу (все в квадраті) – то є прообраз Всесвіту. (В цьому сенсі бачиться наразі витинанка «Зоряне небо»). Це те, що ми храмуємо в собі, коли зірки мовби приковують зір вночі – щось «уловлюємо» в душі, відчуваємо в серці. Згадуємо перші кроки на землі, хто був і залишається для нас дорогим. І ніби дошукуємося чи дослуховуємося того, що відбувалося з нами до народження й відбуватиметься опісля. А головне, такої миті і переймаємось незбагненним відчуттям, котре напевно спізнала людина ще на зорі свого існування. Й опечалені тямимо: у цьому житті ми не збагнемо до решти таїну безсмертної душі нашої...

  ...Відтак несемо в собі вдячність за мить прозріння, за переживання душі, за світ мистецтва Василя Корчинського, що подарував нам мить самопізнання.

"Українська культура" 2004, № 8