Школа витинанки

Андрій ПУШКАРЬОВ, член НСХУ, член НСМНМУ,
керівник школи писанкарства м. Дніпропетровська

     Вперше мені випало познайомитися з паперовою вирізкою в майстерні мого вчителя Євгенія Лещенка (нині відомого художни­ка в Україні і за її межами). У 23 роки він повернувся до Кривого Рогу після закінчення Київського художнього інституту, і я з 13 років став його учнем. Його вирізка нагадувала китайську культу­ру "Чуанхуан" — "віконні узори”, що з'явилася з винаходом папе­ру в Танський і Сунський періоди (VII—XII ст.). Живучи в приватно­му будинку і спостерігаючи природу, вивчаючи колір комах, птахів, форму польових квітів, я вирізав невеликих бабок, метеликів, птахів і прикрашав ними свою майстерню.

     Через 8 років, уже живучи в Дніпропетровську після закінчення монтажного технікуму (спеціальність – архітектура) і хворіючи, я не міг потрапити до себе в майстерню, узяв ножиці і кольоровий папір, зга­дуючи вправи Євгена, пробував зробити свою вирізку — виходи­ли "сніжинки". То було на початку 1980-х років.

   Потім тривали роки пошуків. Знайомство з львівським мистецтвознавцем М.Є. Станкевичем, автором книги "Українські витинанки" (1986 р.). Мабуть, це найсолідніше видання про паперо­ву вирізку, яке мені доводилося бачити. І звичайно, не можу не пригадати Петриківську витинанку. Зазвичай справжній творець пише себе, свій внутрішній, духовний світ і все, що з ним відбу­вається в житті. Колорит його землі формує палітру художника. Тому ми часто говоримо, що Петриківська культура впливає на нас настільки, наскільки ми віддалені від неї. А живемо ми близько — десь із годину їзди. Сьогодні Петриківський розпис відомий всьо­му світу, далеко за межами України. Ще до революції з'являються перші мальовки, спочатку на стінах, потім на папері: Т. Пати, Н. Білокінь, І. Пилипенко, Р. Павленко, Р. Ісаєвої.

   У 30-ті роки з'являються місцеві витинанки, дуже схожі на Петриківський розпис. Вони відрізняються від західноукраїнських елементами, що повторюються. Зображали, в основному, вазони, дерево життя, квіти, птахів. Весілля — улюблений мотив. Майстри вирізали відразу по 10 — 20 однакових елементів із різного кольо­рового паперу, а потім компонували їх на аркуші, частіше білому. Також робили "рушники" і панно. Майстри віртуозно клеїли один елемент на іншій, використовували колірні підкладки. Одними з перших майстрів були І. Пилипенко, В. Вовк, Н. Тимошенко. Ну і, напевно, найяскравішим майстром тут була Г. Гречанова. Вона часто творила багатофігурні композиції в оточенні квітів і дерев.

     Взагалі орнаментиці України властива подвійна симетрія, як знамениті наші горщики-близнята із загальним кільцем. Їх дару­вали молодятам, приносили в поле першу страву і другу. Наша орнаментика відрізняється від китайського, японського асиметрич­ного орнаменту, так само як і від іранського й турецького з багатоповторюваними елементами. Українську витинанку вирізали най­частіше з симетрично складеного аркуша паперу. В Петриківській витинанці зберігається подвійна симетрія за плямами, але вона не настільки виражена, як у Західній Україні.

     Нині в Петриківці живе і працює дочка Г. Гречанової — А.А. Авдєєнко. В центрі селища була школа витинанки, де працю­вали молоді майстри, і вона там викладала. На жаль, у 90-і роки, з економічних і соціальних причин, майстрам доводилося міняти профіль роботи, і вони роз'їжджалися по містах.

     Взагалі, в роки правління комуністів, витинанці випало менше гонінь, ніж іншим промислам, скажімо, як писанці, яку вважали са­кральною і національною. У місті Могилеві-Подільському Вінниць­кої області було більше всього майстрів цього жанру. Тому сьо­годні Могилів-Подільський вважають столицею витинанки в Ук­раїні. Там уже відбулося три конференції.

     У 80-ті роки я спробував звернутися до витинанки на зразок петриківської — з елементів кольорового паперу, але відмовився від такого методу, бо бракувало кольорів фабричного паперу. Повер­нувся до цілого аркуша паперу, як майстри Вінницької області і Західної України. На початку 90-х років у кольорі моїх витинанок з'являються зміни. На аркуш одного кольору наношу напилення іншого, як вимагає того сюжет. Водночас з'являється і нововве­дення філософського порядку Всі ми знаємо, що наш світ знахо­диться в безперервній боротьбі двох протилежних сил: добра і зла, мажору і мінору, чоловічого і жіночого начал.

    Те саме ми бачимо в будь-якій вирізці. Папір і тло — Інь і Янь. Ча­сто тло у доброго майстра важливіше за сам образ. Під вражен­ням релігійної філософії приходжу як у живописі, графіці, так і ви­тинанці до Великої православної триєдності, тобто з'являються, крім паперу і тла, дрібні обрізки третього тону, завдяки оптичному змішенню в сітківці ока глядача. В роботах це часто прорізний стовбур дерева, який сполучає праву і ліву частини витинанки або вирізані орнаменти на одязі людей. До речі, дерево — улюблений елемент у витинанках не тільки України. Такий символ, як "древо світове", відоме в багатьох культурах світу. Коріння такого дерева (на мові наших предків НАВ — минулий час) пов'язане з царством мертвих хтонічним світом, в якому зображаються змії, ящірки, ри­би підземної води. Другий ярус (ЯВ — теперішній час) уособлює землю, худобу, Берегиню, породіллю, матір-землю. Верхні гілки дерева (наше майбутнє — ПРАВ) — мир душ і птахів. На гіллі праворуч і ліворуч часто бачимо птахів, вони символізують ніч і день, місяць і сонце.

   Сам термін витинанка з'являється на початку XX ст. від слова сти­нати — різати. Мається на увазі симетричне різьблення. Папір скла­дається вдвоє і більше (це вже називається строчка). А під словом витинання — вирізування мається на увазі асиметричне різьблення.

    Паралельно з витинанкою моїм захопленням є писанка, живо­пис, графіка. У Львові 1986 року був на одній із перших виставок свого вчителя Ф.М. Гуменюка, лауреата премії ім. Т.Г. Шевченка, нині професора Київської художньої Ака­демії. Там ми познайомилися з відомим художником із Санкт-Пе­тербурга, учасником галасливої "Бульдозерної виставки" (Москва) Василем Полєвим. Мене зацікавила його фактурна графіка кольо­ровими олівцями. Ми годинами блукали нічним Львовом, вели мо­ву про релігію, мистецтво, технологію матеріалів. Він тоді мені роз­повів, звідки пішла ця манера малюнка. Вперше після Великої Вітчизняної війни в Санкт-Петербурзі в такій техніці працював Едуард Зеленін. Від нього розвинули цей напрям Т. Кернер і О. Григор'єв. Від Тані Кернер зацікавилися цією манерою О. Целков, М. Шемякін, В. Полєвой. Навчаючись у Петербурзькій академії, цю техніку опанували талановиті українські художники Ф. Гуменюк та І. Макаренко (відомий паризький художник, має власну школу). Па­ралельно в цій же манері працює І. Остафійчук (м. Львів) — ранній і пізній етапи творчості. Деякі дослідники вважають, що ця гілка пішла від відомого московського художника Михайла Шварцмана.

   Після львівської поїздки 1986 року в Дніпропетровську я почав пошук у цій техніці графіки. Всі ми в дитинстві "перебивали" мо­нети, підкладаючи їх під папір і наводячи олівцем. У майстерні виготовляв фактурні кліше, іноді використовував випадково знайдені іржаві металеві пластини, тканини та ін. Пізніше я вирізав та наклеїв на картон елементи українських орнаментів, які і використовую в одязі, графіці і витинанці. Графіка і витинан­ка в школі, де викладаю, йшли паралельно до кінця 90-х років, згодом вони об'єдналися. Тому тим, хто знає, що таке витинан­ка, називаю цей вид мистецтва — витинанкою, іншим — склад­ною графікою. Для того, щоб вирізувати такий твір, треба вкри­ти кольором папір під тему, яку замислив. Із зворотного боку ро­биться малюнок — пляма (всі деталі — імпровізація). Симетрич­но згинаєш аркуш паперу і по контуру малюнка обколюєш. Після, з лицьового боку, промальовуються на підкладках орнаменти і фактури. Через різні колірні орнаменти, крапки, риски виходить оптичне змішування. Тож від кольору у витинанці ми не відмови­лися, а зробили його складнішим і цікавішим. Після цього вити­нанка ріжеться від окремого до загального (від дрібних деталей до контуру, плями). Потім — о радість! Ми її розгортаємо і клеїмо на картон із колірною акриловою підкладкою, яка пасує.

   Я спочатку зупинився на історії і технології виготовлення витинанки нашої школи, у якій навчаю дітей. Для сучасного художника творчість не може зводитися тільки до технології, це і пластика лінії, і філософія його творчості і т.д., але це тема вже іншої розмови.

   Входячи до обласного журі дитячих і юнацьких виставок, я не перший рік стикаються з проблемою образотворчого мистецтва, і зокрема, витинанки нашого регіону. Зазвичай потерпає компо­зиція, 90 відсотків оформлених витинанок не "дихають", їм "тісно" на форматі. Дуже багато кітчу — галантерейщини. Витинанки ріжуть із фольги або останню наклеюють на витинанку. Багато "шароварщини" — термін, яким позначають невміло намальова­них козачків, українок замість того, щоб шукати філософію в траві чи квітці. На жаль, багато що залежить від вчителів, які теж не на висоті. Особливо у дітей, що малюють орнаменти, відчуваєш вплив телевізора.

   На ниві витинанки і витинання не можу не пригадати улюблених майстрів: Л. Мазур (м. Хмельницький), В. Лободу, Л. Лободу (м. Львів), М. Теліженка (м. Черкаси), В. Корчинського, О. Шинка­ренко (м. Київ), М. Гоцуляк (м. Могилів-Подільський), С. Алієва (м. Дніпропетровськ), С. Танадайчука (м. Житомир).

    Після 70 років правління комуністів на пострадянському про­сторі відроджується інтерес до національних культур. Ця тен­денція простежується і в Європі, і в усьому світі. Може це протест народів на загальну глобалізацію. Мені цікаві діячі культури, що опікуються безпосередньо культурою своїх народів. Адже краще за них цього ніхто не зробить. Будьте націоналістами! У доброму сенсі цього слова.

   У нашій країні народні промисли і культуру відроджують професіонали та інтелігенція. Про це йшлося на І Всесвітньому з'їзді писанкарства 1992 р. у м. Києві. І в тому немає нічого поганого. На жаль, досі ще багато українських сіл живуть "американською лейбою". Та Незалежну Україну і помаранчеві події можна вважати на­родженням нації, інтерес до своєї культури нині величезний.

“Народне мистецтво”, 1-2, 2007. С. 40-41