Українські витинанки

       Василь Корчинський
      Художник-графік, майстер витинанки

   Летять паперові силуети птахів, людей, тварин по стінах, сволоках, вікнах, біжать орнаментальними квітковими стрічками попід мисником, полицею для хліба, божницею – і все це разом збирається на “дереві життя”, що розкинуло свою широку крону на недавно побіленій печі; кути печі обведені синькою, а дерево, наклеєне на печі, виглядає наче у великій ошатній рамі. Цю вирізану із кольорового паперу красу наклеїли всюди перед весіллям старшого брата Анатолія – мама казали, що на цьому дереві все життя братове, коли той намагався розпитати в неї, що значить те зображення.

 Паперові силуети переплітаються в хаті з вишивками на рушниках, подушках, з рядочком козаків на конях, що кудись їдуть верхнім краєм двопільного килима, з квітами на його основній частині і рядочком зв’язаних між собою людей, що йдуть його нижнім полем.

   Лави під вікнами застелені ряднами у клітинку: одна клітинка червона, друга – зелена, а третя – коричнева, бо на ній змішалися червона і зелена нитки, а між клітинками поперек рядна – жовті тоненькі смужки. За лавою на стіні – підвіконня, воно по виробу таке саме, як рядно на лаві, але має інший взір та інші кольори.

   В хаті гарно, прохолодно, хоча на вулиці неймовірна спека. Назойливо дзижчить велика муха, раз-по-раз б’ючись об шибу вікна, намагаючись вирватись на вулицю. Автор цих рядків – у той час ще маленький хлопчик – лежить на ліжку і мрійливо розглядає всю цю неймовірну красу, що оточує його: ці півні, ці квіти, ці козаки, цю круговерть кольорів. Вже після цього, коли він стане дорослим, кожен раз, як у приміщенні задзижчить муха, він відчуватиме себе саме тим хлопчиком, в тій хаті, в тому батьківському гнізді, і кожен раз, стискатиметься серце, що вже пройшли ті роки, і нема тієї хати, і нема батьків, та й село стало не тим, яким було колись.

   Українські витинанки, а зрештою, і всі види народного мистецтва – це те коріння, це та генетична пам’ять, заглибившись в які ми зможемо стати нацією, ми зможемо стати повноцінними людьми. В основі народного мистецтва лежить безмір віків, з їх досягненнями і втратами, в його основі наші вірування, наша мова, наша писемність, і всі наші попередні життя. Ні одна людина своїм розумом не зможе збагнути, де починається її родовід, де починається отой довжелезний ряд його пращурів. І на кожному з цих етапів нагромаджувалися знання, нагромаджувалася інформація, що відображалися в матеріальних і духовних цінностях; все це відкладалося в генетичній пам’яті як особистості, так і цілого народу. Не будь такого поступу, наші предки і ми з вами так і не злізли б з дерева. Цю метафору я подаю для того, що хочу сказати: “При народженні людина несе у своїй пам’яті величезну інформацію, і хоча й несвідомо, користується нею протягом всього свого земного життя”.

   Паперові витинанки прийшли на терени України, так як і усієї Європи, наприкінці 15 - початку 16 ст., але у той час і протягом декількох століть вони не мали рис народного мистецтва. Це було радше елітарне мистецтво силуету при дворах вельмож і знаті, та декоративними паперовими підкладами під воскові і сургучеві печатки (кустодії – захисні елементи). Їх ми бачимо на багатьох документах тих часів по всій Європі. Починаючи з 19 ст., коли папір став доступнішим різним верствам населення, паперові витинанки приходять у сільський побут. З часом вони набувають поширення по всій Україні, вбирають в себе ту знакову систему, що мали інші народні мистецтва, і лише після цього набувають статусу народного мистецтва. У цей саме час у творах “Щира любов”, “От тобі і скарб!” Г.Квітка-Основ’яненко описує інтер’єри сільських хат на Харківщині, багато оздоблених прикрасами, вирізаними із паперу. І хоча ми з опису чітко не можемо говорити про ті прикраси як про витинанки, але знаходимо підтвердження щодо цього із інших джерел.

   Сам термін “витинанки” (від слова витинати) знаходимо вперше на початку 20 ст., але відсутність терміну не означає відсутності виду мистецтва. У різних регіонах України прикраси, виготовлені з паперу, називали по-різному: десь “стригунцями”, десь – “хрестиками”, десь – “квітами”, а за змістовим наповненням поширились такі образи: “дерево життя”, “вазони”, “фіранки”, “весільні”, “птахи”, “олені” тощо. У кінці 19 ст. – на початку 20 ст. витинанками як видом мистецтва зацікавилися етнографи, мистецтвознавці, художники. Розпочалася полеміка в пресі, наукові дослідження, збір матеріалу. Постало питання про визнання (чи невизнання) витинанок як окремого виду мистецтва, появилися колекціонери витинанок. Зібраний матеріал виставлявся на сільськогосподарських виставках поруч з гончарством, килимарством, вишивкою. Відомими колекціонерами того часу були: Б. Заклинський, С. Левицький та інші. Їхні колекції зберігаються у Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України (м. Львів).

   Українські витинанки цього періоду зберігаються також у Музеї народного декоративного мистецтва у м.Києві та в музеях Кракова, Санкт-Петербурга, Москви. Велику колекцію витинанок зі всього світу (і, насамперед, українських) зібрав український вчений-металург Олексій Петриченко, який захопився колекціонуванням витинанок на початку 50-х років 20 ст. Його колекція українських витинанок охоплює період з початку 20 ст. Зараз ця колекція зберігається в підмосковному місті Домодєдово. Музеї України (крім 2-х вказаних) мають колекції українських витинанок пізнішого періоду – починаючи з 2-ї половини 20 ст. Сам характер мистецтва витинанок не сприяв збереженню творів. Кожен раз при побілці хати старі паперові прикраси знімались і викидались, на їх місце витинались нові. На релігійні та родинні свята деякі господині до загальних прикрас – "зірочок", "квітів", "фіранок", "хрестиків", "ромбиків" – додавали ще й святкові. Так, на Різдво і Великдень витинали ангелочків, церкви або цілі композиції на відповідні теми, що клеїлись, як правило, на стінах. До весілля витиналось “дерево життя" або "вазон" з парою голубів, які символізували закоханих молодих.

   Українські витинанки так само, як інші види народного мистецтва, мали регіональні відмінності. Музейні збірки багаті на витинанки зі Слобожанщини, Подніпров’я, Поділля, Полісся, Прикарпаття та Буковини. Всі вони мають характерні для цих регіонів семантичні і пластичні вирішення. Так, відома Петриківка, що славиться на весь світ своїми розписами, має подібні риси і у витинанках: багатоколірність, побудова і композиційне заповнення площини, образне і фігуративне мислення, яке докорінно відмінне від витинанок Поділля – краю, в якому цей вид мистецтва найбільш поширений і розвинутий. Подільські витинанки в основному одноколірні, з великим узагальненням форми та образів. Буковинські і прикарпатські витинанки мають свої особливості. Певно, під впливом ландшафту (гори, долини, стрільчастість смерічок і ялин) з’явилися характерні елементи: малі форми, бісерний візерунок, їх геометризований ритм. За технікою виконання витинанок і їх загальною формою проглядаються деякі відмінності, вони поділяються на фризові, стрічкові, розетки, одно-, двох- або багатоосьові. На цій основі будується ритмічність зображення. Дзеркальність зображення несе певну загадковість, втаємничення і казковість: автор, складаючи папір вдвоє чи в декілька разів, сам не завжди до кінця передбачає, що він отримає після витинання. Цей момент непередбачуваності дає творові легкість, невимушеність, якусь недомовленість і цим зачаровує глядача.

    На жаль, у побуті в 60-70-і роки 20 ст. хатні витинанки (і не тільки вони, а й домоткані рушники, підвіконня, рядна, килими) були частково витіснені промисловими барвистими тканинами, килимами та різними прикрасами. Паперові витинанки залишились хіба що на новорічні свята – як сніжинки і прикраси на ялинку та на вікна. Але, на щастя, знайшлися люди, які мали у своїй душі творче начало і не покинули мистецтва витинанки. На виставках декоративно-ужиткового мистецтва з’явились витинанки як окремі твори. Зокрема, на Вінниччині працювали Олександр Салюк, Марія Руденко, П. Кушнір; на Дніпропетровщині – Г. Гречанова. За їхнім прикладом до мистецтва витинанок долучились і професійні художники. У 1981 році, завдячуючи мистецтвознавцю М.Станкевичу (нині – професор Львівської академії мистецтв), було проведено Всеукраїнську ретроспективну виставку витинанок, на якій було представлено понад 1000 експонатів з музейних і приватних колекцій, а також окремих авторів, що працювали у той час в техніці витинанки. Тоді ж було видано монографію М. Станкевича "Українські витинанки".

   Нині на виставках ми можемо часто бачити витинанки як високохудожні мистецькі твори. Серед сучасних майстрів, захоплених мистецтвом витинанки, можна назвати, зокрема, М.Теліженка, О.Шинкаренко, А.Пушкарьова, В.Коздровську, Л.Стебловську, Л.Бабич, В.Корчинського, М.Гоцуляк, Д.Власійчука, В.Слободянюка, В.Наконечного, Щ.Харченко, І.Зяткіну, О.Городинську, З.Косицьку, Н.Гуляєву, Т.Крамаренко, І.Кузьменко, Ю.Дунаєву і багатьох інших майстрів. Є велика надія, що витинанки як вид мистецтва, набуває поширення і розвитку. Підтвердженням цього є той факт, що вже п'ять разів у місті Могилеві-Подольському Вінницької області проводиться творчий симпозіум майстрів витинанки зі всієї України. А у 2011 році таке свято витинанкарів здобуло статус Міжнародного. У цьому місті створено перший на Україні музей витинанки. У багатьох загальноосвітніх і мистецьких школах учням прививають любов до мистецтва витинанок. Тож будемо сподіватися і працювати для того, щоб в наших душах і душах майбутніх поколінь не зникло бажання творити, щоб витинанкові силуети летіли й через наші оселі, наші серця і душі.

Вгору↑